Єдиної офіційної термінології для характеристики
дітей з особливими потребами на сьогодні в Україні немає. В законодавчих та підзаконних
актах найчастіше використовуються такі поняття, як «діти, що потребують фізичної
реабілітації або психологічної допомоги», «особи, що мають вади у фізичному чи
розумовому розвитку і не можуть повноцінно реалізувати себе у суспільстві та не мають
можливості навчатись у масових навчальних закладах на загальних засадах», або, що
найчастіше, – «діти з інвалідністю».
Проте глобалізація завдань соціальної інтеграції таких дітей, готовність суспільства і держави переосмислити своє ставлення до них з метою забезпечення рівних прав у різних галузях життя, включаючи освіту, як це і прийнято на теренах соціокультурного простору високорозвинутих країн, куди апріорі прямує Україна, вимагає відповідних змін і у категоріально – понятійному апараті. Сам термін «інвалідність», з огляду на його дискримінаційність та образливість звучання, поступово витісняється із загального вжитку. Поки що до правових норм та методичних видань вводиться нове поняття – «діти з особливими потребами», яке повноцінно відбивається на професійній термінології працівників близьких до цієї проблеми сфер.
Вагомим поступом вперед тут стало прийняття Україною Конвенції ООН про права
дитини, в якій найбільшого поширення набуває соціальна модель суспільного буття, що
потребує дотримання рівних прав людини, створення середовища, яке б могло задовольнити
потреби людей з інвалідністю, зокрема виховати ставлення до них як до людей з особливими
потребами, розробити відповідні правові норми, адаптувати архітектуру та транспортні
засоби. Важлива роль у реалізації прав дітей з особливими потребами в українському суспільстві
відіграють неурядові організації та батьки дітей з інвалідністю. Завдяки їх роботі стають все
більш безбар’єрними умови існування та зміщується центр тяжіння дефектів та відхилень
на розвиток та становлення дитини з обмеженими можливостями, формується громадська
думка та суспільне визнання.
Поняття «діти з особливими потребами» має в цілому узагальнений характер і конкретизує всіх дітей, чиї потреби виходять за межі загальноприйнятих норм. Це стосується дітей з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема дітей з інвалідністю, дітей із соціально вразливих груп, але перш за все - дітей. Дане поняття покликане витіснити з широкого вжитку терміни «аномальні діти», «діти з порушеннями розвитку», «діти з відхиленнями», які конкретизують їх як інвалідів, ідіотів та даунів, що вказує на ненормальність та неповноцінність людини. Підтвердженням логічності використання цього терміну може слугувати твердження видатного дослідника, дефектолога Л. Виготського: «Тим часом зрозуміло кожному, що сліпа чи глухоніма дитина насамперед є дитина і вже потім - дитина особлива, сліпа чи глухоніма».Новий, недостатньо усталений термін «діти з особливими освітніми потребами» пов'язаний з утвердженням принципів інклюзивної (інтегрованої) освіти виникає, як правило, у всіх країнах світу при переході від унітарного суспільства до відкритого громадянського, коли суспільство усвідомлює потребу відобразити в мові нове розуміння прав дітей з порушеннями у психофізичному розвитку на отримання освіти. Він використовується як у широкому соціальному, так і в науковому контексті. Підтверджуючи відмову суспільства від ділення людей на повноцінну більшість і неповноцінну меншість, новий термін закріплює зміщення акцентів в характеристиці цих дітей з недоліків, порушень, відхилень до норми на фіксацію їх потреб в особливих умовах і засобах освіти, що вказує на відповідальність суспільства за виявлення і реалізацію цих потреб.
Інклюзивна освіта в плані методології визнає, що всі діти - індивідууми з різними потребами в навчанні. Розробка нових підходів до викладання і навчання робить систему більш гнучкою для задоволення різних освітніх потреб, навчання стає більш ефективним. В результаті від зміни, які впроваджує інклюзивна освіта, виграють всі діти, не тільки діти з особливими потребами. В плані ідеологічному інклюзивна освіта виключає будь-яку дискримінацію дітей та забезпечує рівне ставлення до всіх людей, але наразі створює особливі умови для дітей, що мають особливі освітні потреби. Досвід показує, що в будь-якій не демократичній освітній системі певна частина дітей відраховується тому, що система не готова до задоволення особливих потреб таких дітей у навчанні, таким чином діти, що вибули стають відчуженими та відсторонюються від загальноосвітнього процесу системи. А система інклюзивної освіти забезпечує підтримку таких дітей у навчанні та досягненні успіху, що надає можливість для кращого життя.В Україні ера інтеграції дітей з інвалідністю в повноцінне соціальне життя, включаючи сферу освіти, надійшла на початку ХХІст. Терміни «діти з особливими потребами», «діти з особливими освітніми потребами» досить вживані, однак понятійність цієї термінології поширюється лише на дітей з обмеженими можливостями або порушеннями психофізичного розвитку, оскільки саме вони ідентифікуються як діти з особливими потребами, що, власне, не повною мірою відповідає термінології. Втім у державних нормативно-правових документах, зокрема у Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», подано тлумачення особливих потреб як таких, що виникають у зв’язку з інвалідністю особи. Визначається, що це насамперед потреба у відновленні або компенсації порушених чи втрачених здібностей до різних видів діяльності, у тому числі й до оволодіння знаннями.
Освітнє перетворення в нашій країні відображає досягнення держави, що стала на шлях соціально-економічних реформувань та реалізує введення освітніх інновацій у відповідності до сучасних світових стандартів соціального устрою. Інклюзивна освіта - це своєрідна данина часу уваги та поваги до дітей з особливими потребами, чиє існування робить наше суспільство добрішим, толерантнішим і просто нормальним людським суспільством, найвищим мірилом його суспільного прогресу. У сучасних суспільних науках існує здебільшого багато свідчень щодо підтримки існуючої багатоманітності, толерантності, мудрого прийняття і розуміння всіх недосконалостей, що переходить в значно більше - однодумність і одностайність у стабілізації розвитку всіх суспільних процесів. Це, власне, і є новий гуманістичний підхід, у межах якого будується майбутнє вирішення проблем дітей з особливими потребами.Таким чином, на основі проведеної теоретичної розвідки щодо етимології поняття «діти з особливими потребами» в вітчизняному освітньому просторі розглянуто тісний зв’язок змін у понятійно - категоріальному апараті з проблемами життєдіяльності таких дітей в сучасних умовах гуманізації суспільства і викорінення стереотипних уявлень про них як неповноцінних та нездатних співжити нарівні з іншими.
Впровадження інклюзивного навчання у повсякденну практику передбачає формування адекватного ставлення до нього з боку суспільства. Для вирішення цієї проблеми важливим є об’єднання зусиль всіх державних та недержавних інституцій, вчених та правничих фундацій, завданням яких є обґрунтування відповідної інноваційної термінології, та її практичного втілення, що повноцінно відображає стан та багатогранність аспектів місця дитини з інвалідністю в сучасних баталіях суспільного життя.
Автори: Крижанівська О.П., к.філос.н., доцент кафедри політології,соціології та соціальної роботи факультет соціології та права НТУУ «КПІ»,
Каленська О. О., магістрантка факультет соціології та права НТУУ «КПІ»
Немає коментарів:
Дописати коментар